На Івано-Франківщині в містечку Косів у багатодітній родині потомственного гончаря Йосипа Совіздранюка народилася майбутня майстриня кераміки Павлина Цвілик.

Сім’я жила бідно, не було ні землі, ні худоби. Кожен мав тільки невтомні, трудові руки, на які була єдина надія в житті. Семеро дітей з ранку до пізньої ночі носили глину й воду, допомагаючи батькам. А в неділю разом з ними складали на візок готові вироби й везли на ярмарок. Про школу годі було й думати.

Пізнавати таємниці гончарного мистецтва Павлина почала в майстерні свого діда Михайла Волощука, який побачив захоплення онуки гончарною справою. Все частіше дівчинка ставала за гончарний круг – щораз кращі виходили з-під її рук горнятка, мисочки, вазочки. Павлина самотужки, без будь-якої освіти, пробивалася до знань, у напружених пошуках оволодівала гончарним ремеслом і розписом.

Рік за роком ширилася Гуцульщиною слава про молоду гончарку. Павлині було лише дев’ятнадцять, коли вона стала відомою на весь край майстринею. У 1910 р. кілька її керамічних робіт експонувалися на виставці у Відні й були високо оцінені спеціалістами.

У 1922 р. її чоловіком та помічником став коломийчанин Григорій Цвілик, який теж походив із гончарного роду. Подружжя виготовляло найрізноманітніші вироби, прикрашені традиційними елементами народного орнаменту, що були відзначені нагородами на багатьох виставках. Після смерті чоловіка в 1952 р. Павлина Йосипівна знайшла єдину відраду – у роботі.

З 1948 по 1958 рр. керамічні вироби П. Цвілик експонувалися на багатьох обласних та республіканських виставках. У 1958 р. майстриню прийнято в Спілку художників СРСР.

Влітку 1962 р. в Празі відкрилася Всесвітня виставка кераміки, серед експонатів були представлені й вироби П. Цвілик. За ці роботи вона одержала срібну медаль.

Традиції Павлини Цвілик успішно продовжили її нащадки – дочка Стефанія Заячук та онуки Ірина Заячук й Надія Вербівська.

Текст (с. 5–11) та світлини з видання: Павлина Цвілик. Київ: Мистецтво. 1982.