Освоєння людиною глини – першого пластичного неперевершеного для моделювання використання для вжитку після випалу – припадає на епоху палеоліту. Внаслідок удосконалення технології, черепок стає тонким, урізноманітнюється форма, звертається увага на зовнішнє оздоблення.  Сьогодні гуцульська кераміка, як вид, розвинулася поділившись на підвиди фарфор, фаянс, кам’яний товар,теракота, димлені вироби, майоліка, шамот, та ін. В Косові зосередилися 4 підвиди, а саме майоліка, теракота, полив’яні вироби і димлені.

Впродовж існування династія Совіздранюків виготовляла усі підвиди, окрім теракоти.  Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: майоліка, димлена, полив’яні гончарні вироби.

Майоліка (італ. maiolca походить від давньої назви острова Мальорка, через який транзитором ввозилося до Італії іспано-мавританська кераміка) – вироби з кольорової глини, з випаленим пористим черепком (температура випалювання – 900 ^ОС).  Майолікові вироби формують переважно на крузі, рідше відливають або відтискають у формах. Вони відрізняються масивністю корпусу та іншими деталей,плавністю контурів силуету. Саме в цьому підвиді кераміки найяскравіше справляли стилістичні особливості династії Совіздранюків.

Виготовляючи майолікові вироби, які в Косові мали свою особливу технологію виготовлення. Династія Совіздранюків створила велику кількість неперевершених творів декоративно-вжиткового, декоративно призначення. Майоліковий посуд, речі для обладнання житла, ритуальні твори, іграшки, речі для особистого вжитку, все це у їхніх вмілих руках перетворювалися в мистецько цінні твори з спільними стилістичними ознаками. Витончені пропорції, делікатні форми, насичений орнамент з невимовним   ефектом[1].

Майолікові вироби в родині Совіздранюків мали дві  технології виготовлення: вироби, декоровані на білому тлі і вироби декоровані на коричневому тлі. Технологія виготовлення майолікових виробів по білому тлі вимагає маскування природного кольору черепка за допомогою білого ангобу (місцева назва побіл, який завозився зі сходу). Після підсихання шару ангобу, за допомогою рисака (шила), майстри виводили орнамент, продряпуючи шар ангобу до природного кольору черепка. Деякі елементи орнаменту замальовували червінню (місцева назва коричневого ангобу, який видобували на хотинському хребті) за допомогою коров’яного ріжка, а пізніше гумової груші. Після висихання виробу його випалювали на утиль (бісквіт) при температурі 850^ОС. Окремі місця орнаменту один раз випаленого виробу за допомогою пензля замальовували зеленою та жовтою, і лише зрідка голубою підполивами фарбами. Кольори діставали, окислюючи в печі при випалі залізо, мідь і розводячи їх поливою виникали вмістом побілу. Закріплювали фарби поливою і поливним (другим) випалом за 950^оС. Поливу виготовляли з перетертого на жорнах кварцового піску, свинцевого сурику чи гльоту, завезеного з Коломиї і побілу, змішавши у відповідних пропорціях(30:65:5).

До відома орнаментального розпису ангобами (різновид глиняної фарби) належать стародавні техніки  ріжкування і фляндрівка.

Ріжкування  вироби, призначені для розпису, трохи підсушува­ли і поливали білим ангобом. Коли виріб знову підсихав, наносили декоративні малюнки за допомогою гострого інструмента (палички, цвяха, шила тощо), а окремі місця розмальовували коричневим ангобом технікою ріжкування. Термін “ріжкування” походить від ріжка, наповненого ангобам. У маленький отвір в його нижній частині вкладували гусяче перо або скляну трубочку, і рівна цівка ангобу лягала на поверхню виробу. Тепер ріжком замінено гумовою грушею. Ріжкуванням можна проводити прямі і хвилясті лінії, виконувати крапки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи. Вироби кінця XVIII – початку XX століття оздоблю вали традиційним ріжкування розписом по вологому черепку[2].

Ритування вироби, призначені для розпису, трохи підсушува­ли і поливали білим ангобом. Коли виріб знову підсихав, наносили декоративні малюнки за допомогою гострого інструмента (палички, цвяха, шила тощо), а окремі місця розмальовували коричневим ангобом технікою ріжкування.

Фляндрівка дещо подібна до мармурових розводів, характеризується чіткими зигзагоподібними волокнистими лініями,розташованими симетрично по обводі виробу. Техніки ріжкування і фляндрівка застосовуються для оздоблення майолікових творів. . Фляндрівка — старовинна техніка розпису ангобами, яка широко застосовується й тепер. Коротко розповім про цей метод. Виріб встановлюють на турнетку, пензлем або гумовою грушею накладають смужки із ангобу різного кольору, які дотикаються одна до одної. Далі, прокручуючи турнетку, розсікають ці смужки гостро заточе­ною паличкою або товстою голкою, проводячи ряд вертикальних ліній, які ритмічно чергуються. Кінчик голки зсовує в’язку ангобну масу, і вздовж кола виробу утворюються симетричні зигзагоподібні волокнисті лінії. Згаданий засіб близький до методу мармуру­вання.

Димлена  Пластично-фактурне оздоблення до найдавніших фактурних технік декорування гончарних виробів належить лощення – полірування черепка за допомогою дерев’яної палички або камінчика. Переважно наносяться вертикальні й скісні смуги. Варто згадати талановитих і єдиних майстрів Косова: Юрій та Розалію Ілюків, котрі звернулися до цього ремесла у 70-80- х роках XX століття і зробили чимало корисного у справі відродження та популяризації такої кераміки. До появи ритованих зображень і розписів на Гуцульщині знали лише димлену кераміку[3]. Точних відомостей про запровадження тут ритування не має, але збереглися вироби, виконані такою технікою. Перейшла вона до селян-гончарів від цехових майстрів на початку XIX  століття. Нова техніка розпису-ритування і поєднання її з рiжкуванням була значним кроком вперед у подальшому розвитку народної кераміки. Про найдавніші відомості з технології випалу димленої або так званої чорнолощеної кераміки в гончарних центрах Гуцульщини  не володіє­мо жодними матеріалами. Спроба відродити традиції і налагодити виробництво чорнолощених або просто димлених виробів у Косівському коледжі прикладного та декоративного мистецтва, на жаль, не от­римала належної уваги[4]. Малюнок димлених виробів отримували в резуль­таті нанесення на поверхню ще сирого, але підтужавленого посуду за допомогою, так званого ” гладика ” – добре відшліфованого камінчика. Сліди гладесеньких декоратив­них малюнків після випалу ставали сріблястими. Як пра­вило, перед тим, як завантажувати піч, гончарі прогріва­ли її. Це робилося задля того, щоб сирі вироби не вбира­ли в себе вологу,яка могла вкрай негативно позначитися па якості випаленої продукції в цілому.

Посуд складали таким чином, щоб він не торкався один одного, бо в інакшому разі вироби “не загазовували­ся”, тобто на поверхнях у місцях дотику під час випалу виникали світлі плями. Далі проходив процес прокурювання лег­ким вогнем[5], який тривав протягом шести годин, з дода­ванням дров невеликими порціями до тих пір, поки виро­би перестануть парувати і покриються сажею. Щоб поз­бутися її, гончарі далі підвищували температуру до по­ступового почервоніння виробів. Технологія випалу чорнодимленої кераміки була над­звичайно складною і вимагала від гончара не лише неаби­якого досвіду, але й ретельного, уважного, дуже терпе­ливого ставлення, зрештою, інтуїтивного відчуття, щоб так точно і майстерно регулювати вогонь у печі без жод­них вимірювальних приладів. Найменше порушення чи незначне відхилення від технології обпалювального режиму призводило б до псування великої партії виробів і навіть всієї закладеної продукції.

Полив’яні гончарні вироби . Частки полив’яної шихти, що знаходяться на поверхні череп’янка, приплавляють до нього і утворюють склоподібну суміш, яка лягає на виріб тоненькою плівкою. Якщо полива не доведена до температури достигання, то вона виглядає хвилястою, ніби виріб укритий галькою. З іншого боку, коли глазур випалена великим вогнем, то вона може стекти на ніжки (утора) виробу, утворивши в окремих місцях тьмяні плями. В деяких випадках, щоб перешкодити стіканню поливи, витримують вироби при нижчій температурі, але досить тривалий час. Полив’яні вироби залежно від їх виду, можна розміщувати в горні на різноманітних вогнетривких пристроях, наприклад, козликах. Козлики встановлюють між полив’яними виробами, що не дає останнім сплавитись під час випалювання. Світло полив’яні вироби випалюють у щільно закритих капсулах. Якщо ми використовуємо поливу одного кольору, то для економії місця менші вироби накриваються більшими. Про сам процес випалювання розповім так: початкова температура в горні може підвищуватись уже швидше, ніж при випалюванні на бісквіт. Але перші три-чотири години не треба поспішати, тому що частина води швидко всотується навіть висушеними полив’яними виробами.         

 Поле підполивних фарб крім тих, що стосуються лише керамічних розробок для майолікових (мальованих) виробів це виготовлення ангобів, підполивних фарб, по­лин та характеристик різноманітних технік декорування з повідомлень відомих нам дослідників /кінця XIX — по­чатку XX століття/. Вироби покривали білим ангобом, підсушу­вали, розписували і випалювали. Після першого обпалювання вироби вкри­вали шаром поливи і обпалювали вдруге. Поливою слу­жила суміш окису свинцю, піску та глини, яку розмелю­вали на жорнах. Для одержання кольорових полив дода­вали глини «червінки» для жовтого, коричневого та виш­невого кольорів; для зеленого – окис міді. В залежності від обпалювання та кількості «червінки», полива набува­ла різного забарвлення (вохра світла, сієна натуральна, вишнева, умбра натуральна). Після першого обпалювання майстер пензлем розписував окремі місця жовтою та зеленою поливами (під поливними фарбами).

Поливи— це тонке склоподібне покриття, яке утворюється на поверхні керамічного виробу внаслідок нанесення легкоплавких силікатних сполучень. Полива зберігає виріб від забруднень, від дії кислот, лугів, від проникнення газів та рідин. Поливами декорують гончарні вироби.

Полива являє собою силікатне скло і, як всі види скла, має неупорядковану аморфну структуру. У поливи не існує певної межі плавлення. Під час нагрівання вона поступово пом’якшується, переходячи в рідинний стан. При охолодженні перехід до твердого стану відбувається безперервно, без стрибкоподібних перепадів у затвердінні, які характерні для кристалічних тіл. Проте деякі сполучення полив за певних умов кристалізуються. На цьому й заснований один із способів декорування кераміки. Відбувається взаємне проникнення розплаву і компонентів керамічної маси. Готується сира полива із тонкого помолу всіх компонентів глазурної шихти у кульових млинах мокрого помолу. Тривалість операції близько 60 годин, ступінь помолу до залишка на контрольному ситі з 10 000 отворів на квадратний сантиметр не більш, як 0,03 процен­та, вологість глазурної суспензії 45—50 процентів. Недостатність помолу компонентів погіршує розлив і блиск поливного шару і може привести до появи після випалювання характерного дефекту — хвилястості. Помелену поливну суспензію проціджують з кульового млина в забірник. Майстри використовували жовтогарячу поливу, яка утворювалася з додаванням сурми. Ця характерна риса відрізняла майстрів розписи. У кінці XIX століття, крім золотаво-жовтого і зеленого та незначної кількості коричневого кольорів, що  стали традиційними для  гончарів, поступово з’являється синій з різноманітними відтінками. Текучі поливи утворюють дуже ефективні та несподівані поєднання кольорів, неначе барвисті переливи струмків, надаючи творам романтичного звучання.

Отже відомі такі техніки формування: вільне та стрічкове ліплення; точення на гончарному крузі; формування шаблоном; лиття зі лікеру; відминання (ліплення) у гіпсових формах.

Техніка відминання (ліплення) виробів із маси у формах застосовувалося при виготовленні посуду для щоденного вжитку, світильників, фігурок тощо. Інколи для оздоблення майоліки вдаються до пластичних засобів, зокрема зображення квітів, птахів, тварин і людей виконують в техніці рельєфу (пластичного або високого). Рельєфні поливні зображення створюють своєрідну, напружену гру світла і тіні. Круглий ліпний декор найкраще поєднується і найбільш художньо виправданий, якщо органічно поєднується із деталями виробу: вушком, носиком, ручкою, накривкою і та іншими. В оздобленні  кераміки засобами дрібної об’ємної скульптури мають значення масштаб, образне узагальнення, підлеглість декору функціональній формі. Розписні й пластично-фактурні техніки можуть виступати різноманітних поєднаннях, збагачуючи декоративність і художню образність керамічних творів.

Відминання (ліплення) у гіпсових формах. Робота з гіпсовими моделями і формами досить складна, вимагає певного досвіду. Опис докладніших прийомів цієї роботи поданий нижче. А зараз я розповім про найпростіші операції. Формування виробу за допомогою простої гіпсової моделі починається з того, що розкачують із затверділого гіпсу або пластиліну модель, наприклад, попільничку загорнуту шматком вологої тканини. Не продавлюючи глину, притискають її якомога щільніше, починаючи від центра в напрямку до країв, щоб видалити повітря. Потім надлишок глини підрізають ножем. Виріб підсушують, не знімаючи з моделі.

Після того, як він зміцніє, знімають з моделі, зачищають і трішки загладжують вологою губкою. До деяких виробів можна приробляти ніжки, ручки або прикрашати їх ліпним декором. Виготовлення плиток у дерев’яній формі становить певний інтерес, оскільки початківці, завдяки цьому, правильно уявляють значну складність плоских гончарних виробів.

Велику увагу доведеться приділити сушінню плиток, оскільки вологі, плескаті вироби з глини під час цього процесу значно викривлюються. Надалі плитки можна покривати поливою. І з кожним виробом ви набуватимете навичок точніше наносити рівний шар поливи на заготовку.

Форму для плитки можна зробити з чотирьох дерев’яних рейок (поперечок), прибивши їх цвяхами до рівної дошки. При бажанні мати плитку, яка відповідає досить поширеному стандартному розміру 15X15 сантиметрів, необхідно взяти до уваги зменшення плитки-сирцю у процесі сушіння і випалювання. Це зменшення залежить від вологості та інших власти­востей глиняної маси. Тому краще зробити пробне випалювання, вимірявши розміри плитки до і після нього. У форму вкладають грудку глиняної маси, яка трохи перевищує необхідну кількість її для виготовлення плитки. Для того, щоб плитку легше було витягати, форму спочатку при­порошують попелом. Просушувати плитки треба дуже повільно, наприклад, біля пічки, яка вичахає, розміщуючи вироби на підкладені шматочки плиток.

По коричневому тлі прості не полив’яні й не мальовані вироби ви­сушували та обпалювали в печі, після чого черепок ста­вав червоним. Технологія виготовлення майолікових виробів по коричневому тлі вимагає маскування природного кольору черепка, коричневий ангоб (червеню). Червінь робить поверхню менш пористою і темнішою, а тому малюнок виходить більш виразним. Поверх підсохлого до стану твердості шкіри ангобу наносився малюнок, виконаний білим ангобом за допомогою ріжка. Висушений і випалений виріб оздоблювали поливою і зеленою фарбами залишався білий контур, покривали прозорою поливою і випалювали в друге – цією технікою користувалися П. Цвілик, подружжя Рощиб’юків, але найбільш яскраво за допомогою цієї техніки проявився талант Орисі Козак.

Майоліковий посуд в родині Совіздранюків має найчисленніші зразки. Особливо часто свій посуд вони згруповують у набори для вина, води, лікеру.

Піч процес випалу проходив у печах-горнах. Що собою становила гуцульська керамічна піч наприкінці XIX – початку XX століття, коротко описав Володимир Шухевич[6], а також інші  дослідники – етнографи пізнішого часу. Як зауважує Федір Вовк, саме спорудження горна майже па цілій Україні однакове[7]. В принципі, з ним можна погодитись, хоча різниця все-таки полягає у розмірах, об’ємах і Особливо, в технології будівництва і випалу. Наприклад,  в одних гончарних осередках верхню склепінчасту поверхню викладали з каменю і цегли або з бракованих глечиків, наповнених глиною, в інших, зокрема в, робили  за допомогою дерев’яних каркасів-каблуків. Такті простий і прадавній спосіб будови печі полягав в тому, що між дерев’яними каблуками щільно накладалася глина, яку готували з простої ґрунтовної глини і перемішували із січкою – різаною соломою. Товщина обмащуваних стінок становила не менше 35-40 см; щоб вогонь не розсадив горна, майстри додатково зміцнювали бічні стінки-примурки.

Готову, але ще “сиру” піч, просушували природнім  способом  два три тижні, а далі поступово пропалювали її малим вогнем, аби вона не дала великих тріщин. Внаслідок чого каблуки вигоряли, залишаючи сліди-борозни, які потім майстри що раз детально намащували. Після другого інтенсивного пропалювання піч дово­дили до червоного кольору, і тоді вона ставала придат­ною до випалу гончарної продукції.

На превеликий подив, чо­мусь ця унікальна і прадавня галузь в історії розвитку культури краю ніким не була добре вивченою і дослідже­ною, не знаходила вона свого вагомого значення в продов­женні і розвитку творчості іменитих майстрів краю дру­гої половини XX століття. Не випадково колись в Україні маючи таку досконалу відпрацьовану  технологію,   екологічну здорову та естетично-практичну цінність, існували цілі осередки гончарства[8].

[1] Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР. – С.28.

[2]  Гаврилків В., Бейсюк Г., Пліхтяк Н. Віхи історії. – Косів: Писаний камінь, 2000. – С.3-128.

[3] Мотиль Р. художні особливості декору української димленої кераміки // Народознавчі зошити. – 1999. – №2. – С. 212-223.

[4] Слободян О.О. До проблем духовної криниці Гуцульщини. С.49-50.

[5] Примітка: На Поділлі процес прокурювання називали “виграванка.”

[6]  Шухевич В. Гуцульщина. – С.291

[7]  Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. – С.59

[8] Вовк Хф. Студії з української етнографії та антропології. – С.59