В Канаді часом можна надибати речі, яких вже майже не знайти в Україні, або я які є рідкістю. Як от тарелі міжвоєнного періоду ( 1920–30-их рр) народної майстрині Павлини Цвілик, чиї вироби мене оточували відколи я себе памʼятаю і від яких я просто варюю.
Про Павлину колись, мабуть окремо слід розповісти, бо вона варта того, щоб про неї знали у кожному куточку щонайменше України. Вона вчилася працювати з керамікою в свого діда, та батька, врешті перебрала родинне гончарне ремесло і зробила його правдивим мистецтвом, надбанням української культури. Павлині ще не було 20 років, а вона вже була відомою майстринею далеко поза межами рідного Косова (Івано-Франківська обл.).
Мій дідо Юрко знався із пані Павлиною, часто бував там на пленерах, тому крім всього в нас є невеличкий куманець, подарований дідові в 1950-их рр. і підписаний «Ю. від П».
Взагалі, в нашій родині давня гуцульська кераміка, а головно вироби Павлини Цвілик це велика любов і скарб, гідний найбільшого пошанівку.
Але скарбом, цінністю кераміка пані Павлини була чи не для кожної галицької родини. Настільки, що наприклад цей таріль із невеликою колекцією гуцульської кераміки одна українська родина забрала з собою у еміграцію. Можете уявити це? Ви втікаєте від совєтів, від війни, попереду роки скитання таборами ДіПі і Європою, довга дорога через океан до Канади, а з усіх речей, які можна взяти в невідомість ви обираєте щось таке крихке і складне для транспортування, як кераміку.
Вдумайтеся в це. Це щось таки каже про цінність і важливість цих виробів. І багато каже про українців, які вивозили часто те, що вважали конечним зберегти.
Одним словом, тримаю в руках вже майже столітню церковцю пані Павлини, а з нею цілу епоху і тішуся собі. Є в цьому щось дуже вчасне і цілюще.
